Зміст
Клікніть на розділ який ви хочете переглянути
Розташування єврейського кладовища в Отинії
Єврейський цвинтар в Отинії розташований між сучасними вулицями Володимира Івасюка та Василя Стефаника.
Периметр кладовища ~450 метрів. Дата найстарішого надгробку знайденого експедицією ESJF – 1885 рік.
Ініціатива ESJF щодо європейських єврейських кладовищ була заснована у 2015 році рабином Ісааком Шапірою як німецька некомерційна організація з основною метою збереження єврейських кладовищ по всій Європі, а особливо в регіонах, які постраждали від руйнівних наслідків Голокосту. Без своїх власників, які б їх охороняли, ці єврейські кладовища занепали, і після 80 років занедбаності багато з них ризикують повністю зникнути, забравши з собою останні фізичні свідчення цих давніх громад. Станом на 2024 рік ESJF розмежувала та огороджена понад 300 єврейських кладовищ по всій Центральній та Східній Європі завдяки щорічній підтримці Федеративної Республіки Німеччина та приватних донорів.
3D-модель еврейського цвантаря в Отинії.
3D-модель можна переглянути за посиланням – 3dmodels.esjf-cloud.org
Фотогалерея єврейського кладовища в Отинії
Фото взято з сайту – cja.huji.ac.il
Згідно з Європейською ініціативою єврейських кладовищ ESJF, точний період заснування кладовища невідомий. Спочатку воно з’являється на австрійській карті 1860-х та 1880-х років. Кладовище також було позначено на польській карті 1939 року. За словами місцевих жителів, кладовище було знесено за радянських часів. Збережені фрагменти надгробків були повернуті на це місце. Три збережені фрагменти знаходяться у дворі будинку за адресою вулиця Стефаника, 58. Ймовірно, ґрунтова дорога була вимощена надгробками з цього місця.
Мапи з зображенням єврейського кладовища в Отинії
Єврейське кладовище на мапі 1869 року
Єврейське кладовище на мапі 1887 року
Відеоматеріали про єврейське кладовище в Отинії
Інші кладовища та меморіальні комплекси пам’яті отинійських євреїв
Меморіал присвячений життю та пам’яті єврейської громади Отинії в Нью-Йорку
Саме місто Отинія вперше згадується в 1610 році в контексті польської аристократії. Єврейське населення Отині стабільно зростало аж до 1900-х років. У 1765 році в Отинії проживало майже 300 євреїв. До 1880-х років їхня кількість зросла до понад 1500, а до 1900-х років — до понад 2000. Однак дві світові війни та подальше погіршення економічної ситуації пояснюють зменшення єврейського населення Отинії з трохи більше 1700 євреїв у 1921 році до приблизно 1110 у 1931 році.
У 1760-х роках Отинія стала центром торгівлі сіллю та тютюном. Її єврейське населення в основному займалося торгівлею, ремеслами та працювало на фабриках. У 1899 році був заснований фонд «Гемільут Хассадім», який надавав фінансову допомогу торговцям і ремісникам громади, проте в 1930-х роках його діяльність була розширена, щоб надавати допомогу всім членам громади, які її потребували. Під час російської окупації (1914-1917) єврейська громада Отинії стала жертвою антисемітських нападів і погромів, що погіршило її загальний рівень життя. Незважаючи на ці соціальні та економічні труднощі, єврейська громада все ще займалася політикою, створюючи та беручи участь у сіоністських організаціях, таких як «Загальні сіоністи» та «Мізрахі». Молодь брала участь у власних сіоністських групах, таких як «Молоді сіоністи» та «Бетар».
Інформації про нацистську окупацію Отинії та прилеглих територій дуже мало. Більша частина єврейського населення Отинії була депортована до Станіслава та/або табору Белжець. Також відомо, що в лісі Шепарівців відбувалися масові вбивства. Сьогодні на кладовищі Бет-Мозес у Фармінгдейлі, штат Нью-Йорк, стоїть меморіал, присвячений життю та пам’яті єврейської громади Отинії. Пам’ятник на їхню честь також стоїть на кладовищі Холон в Ізраїлі.
Інформацію взято з сайту mounthebroncemetery.com
З інформацією вбивст отинійських євреїв можна ознайомитися у статті “Історія, побут та вбивства отинійських євреїв”
Фото
Меморіал присвячений життю та пам’яті єврейської громади Отинії
Фото отинійський євреїв імігрантів на кладовищі
Фото отинійський євреїв імігрантів на кладовищі
Меморіал жертвам Голокосту з Отинії на кладовищі Бет Мозес, Фармінгдейл, Нью-Йорк
Напис на івриті на вершині пам’ятника можна перекласти як «Вони проливали свою кров, як воду, і не було кому їх поховати». Сім’ї з Отинії, які загинули під час Голокосту та чиї імена викарбувані на пам’ятнику:
- Азбруг Шулим та Пейса;
- Бардфельд Якоб та Рейзель;
- Блонд Бенджамін, Еда та Сильвія;
- Брух Ізраїль-Давид та Хана;
- Брух Ізлаїль-Іцхак та Рахель;
- Дульберг Беріш та Малька;
- Дульберг Мотя та Рівка;
- Дульберг Самуель, Клара та Давид;
- Енштейнт Майєр та Леа;
- Енгельштейн Яків та Езер;
- Фалік Аврам та Леа;
- Фауст Рубін та Анна;
- Феуер Мейєр та Пейс;
- Форзетзер Лейзер та Бінсі;
- Форзетзер Мойсей, Ліна, Клара та Макс;
- Глейс Хаскель та Чейс;
- Глінбегр Іцик та Соня;
- Холдер Мейєр, Пейса, Бранах, Чайя та Міна;
- Хатт Херш та Джонсі;
- Кантер Йоахім та Ґолда;
- Келлер Яків та Цилла;
- Кершер Іцхок-Іцик та Матей;
- Клейнберг Мозез та Клара;
- Клеттер Морісс та Сара;
- Клеттер Самуель та Сара;
- Кнішбачер Дов та Циріл;
- Кнішбачер Мейєр та Ейдель;
- Крамер Мойша та Хінда;
- Крігель Мейя та Регіна;
- Крігель Абрахам і Фейга;
- Крігель Хаїм та Мінця;
- Латнер Ісак та Белла;
- Лемпель Ізраель, Міріам та Абрахам;
- Махлер Мотель та Креїнця;
- Попик Самуель, Клара та Соломон;
- Ранд Іцек, Марця, Мехель, Саммер та Ліба;
- Рінцлер Часкель, Бейля, Ізраєль, Симоель та Ґітель;
- Рінцлер Альтер, Блімця та Хаїм;
- Розенберг Бурах, Рахель та Саллі;
- Розенберг Соломон та Ґолда;
- Шлейфер Лейб, Сара-Ґітель та Мендель;
- Шмерлер Мозез та Клара;
- Шреєр Пінкас та Амалія;
- Шреєр Пушкаш та Ціпра;
- Шреєр Хаїм та Худя;
- Софер Анскель-Давид та Бранця;
- Спербер Регіна, Тереза та Поля;
- Штейнхарт Хаїм та Сара;
- Таубер Йозеф та Роза;
- Тейтельбаум Мозес та Рейзель;
- Удельсман Яків та Малька-Роза;
- Вачер Девора, Лейб, Йозель;
- Ціла Вохль сім’я;
- Циммерман Хаїм та Цієна;
- Цвейх Давид та Єва;
- Цвейх Ісак та Єлка;
Цвинтар в Холоні, Ізраїль (пам’яті отинійських євреїв)
2 жовтня 1983 року, у 41-у річницю знищення єврейської громади Отинії нацистами, товариство отинійців в Ізраїлі встановило на кладовищі Холон пам’ятник, присвячений загиблим у Голокості євреям з Отинії.
Долина громад, Яд Вашем (пам’яті отинійських євреїв)
У Долині громад у Яд Вашем в Єрусалимі є розділ, присвячений зруйнованому штетлу (єврейське містечко) Галичини, включаючи Отинію.
Ліс у Шепарівцях, Україна (пам’яті отинійських євреїв)
Ліс у Шепарівцях (Szeparowce) — місце, де нацисти вбили тисячі євреїв з Коломиї та навколишніх міст, зокрема з Отинії. У 1993 році група з 28 вцілілих з Коломиї на чолі з Давідом Давідом (David David) з Мілуокі, штат Вісконсин, повернулася в Україну, щоб відкрити цей пам’ятник на краю лісу у селі Шепарівці, біля дороги між Отинією та Коломиєю. На пам’ятнику встановлені меморіальні дошки на івриті, їдиші та українській мові, розроблені Організацією нащадків Коломиї в Ізраїлі. Меморіальну дошку на івриті можна перекласти так: «Вічна пам’ять євреям з Коломиї та околиць, які були вбиті тут жорстокими нацистами та їхніми поплічниками в 1941–1944 роках».
Українська частина пам’ятника була пошкоджена в червні 1994 року. Давід Давід подав протест до посла України в США. Кілька місяців по тому була встановлена нова українська табличка і вжито заходів для її постійного обслуговування.
У книзі «Кожен день – день пам’яті» Сімон Візенталь зазначає, що 7 липня 1941 року українці вбили 1200 євреїв у лісі поблизу Отинії. У записі за 18 серпня 1941 року він зазначає: «Українська поліція вивела 2000 євреїв з гетто Коломиї на річці Прут в Україні і маючи намір розстріляти їх, відвезла до лісу поблизу. Але угорський головнокомандувач запобіг страті».
Одним із свідків на суді над Адольфом Ейхманом був Шмуель Горовіц із Холона, Ізраїль. Пан Горовіц був кравцем, якого з 1941 до кінця 1943 року змушували працювати на гестапо в Коломиї. Він свідчив, що незабаром після вступу німців до Коломиї в 1941 році, СС і Шуцполіція прибули до Коломиї, розмістили бочки з бензином у великій синагозі і знищили її. Наступного дня вони заявили, що в єврейському кварталі переховуються комуністи, тому провели велику акцію і вивезли близько 2000 осіб. Їх зачинили і тримали живими кілька днів, а потім відвезли в закритих вантажівках до Шепарівського лісу, де всіх розстріляли.
Бланка Розенберг у своїй автобіографічній книзі «Нарешті розповісти» оповідає про те, що їй розказав хлопчик, який вижив після розстрілу:
Жертв змусили копати свої могили при світлі ліхтарів, які тримали над ними українські охоронці. Потім їм наказали роздягнутися догола. Один із охоронців дістав гармоніку, і жертвам наказали танцювати. Коли євреї не підкорилися, на них накинулися з кийками. Після розваг німецькі офіцери провели з ними стройову підготовку: струнко, вільно, присісти, стрибати, бігти… Коли розваги закінчилися, євреям наказали стати обличчям до виритої ними траншеї. Почалася стрілянина.
Друг і наставник Елі Візеля, Моше Бедл, також пережив жахи акції в лісі села Шепарівці. Моше не був угорцем, тому його депортували з рідного міста Візеля, Сігета, наприкінці 1941 року. У книзі «Ніч» Візель пише: «Поїзд, повний депортованих, перетнув угорський кордон і на польській території був переданий під контроль гестапо. Там він зупинився. Євреї мусили вийти і сісти на вантажівки. Вантажівки поїхали в бік лісу. Євреїв змусили вийти. Їх змусили копати величезні могили. Коли вони закінчили свою роботу, гестапо почало свою. Без пристрасті, без поспіху вони зарізали своїх в’язнів. Кожен мав підійти до ями і простягнути шию. Немовлят кидали в повітря, і кулеметники використовували їх як мішені. Це було в лісі Галичини поблизу Коломиї. Як вижив Моше Бедл? Дивом. Він був поранений у ногу і вважався мертвим.»
Наприкінці січня 1942 року євреї Коломиї, яких у 1939 році депортували з Німеччини до Польщі, мали зареєструватися в штабі гестапо. Потім їх відвезли до Шепарівського лісу. За словами Бланки Розенберг, того дня було розстріляно 1200 євреїв з іноземними паспортами.
Протягом більшої частини 1942 року ліс у селі Шепарівці був тихим. Німці зібрали євреїв з Коломийського гетто і відправили їх у вагонах для худоби до концентраційного табору в Белжеці. Однак у лютому 1943 року нацисти вирішили зробити Коломию «юденрайн» і знову обрали ліс Шепарівці місцем для вбивств. Вісенталь стверджує, що під час цієї останньої акції там було розстріляно загалом 1500 осіб. Горовіц свідчив, що 6000 людей було доставлено до кримінальної поліції для останнього транспортування до лісу Шепарівці і розстріляно там.