Спогади про Отинію та працівників редакції (уривок з книги Петра Шкраб’юка “Історії, прожиті тричі”)

1960 року Отинія була районним центром з усіма належними йому установами та прикметами; через містечко зигзагом з Коломиї на Івано-Франківськ – то підносячись, то спадаючи – бігла жвава траса, обіч якої мені належали квартирувати. Спершу тато Василь знайшов дешеве житло в знайомого ветеринаря, який приїжджав до Пужник, а через півтора роки я перейшов до мешкання сімейства Думанських.

Думанські були зичливі й невибагливі люди – Мартин (в Отинії його називали Марцін, бо він походив з польського роду) та покірна йому українка Анеля. Вони мали двох доньок: Марту, яка вийшла заміж у Чернівцях за художника – і батьки вельми пишалися цим, – та Ірину (Ірку), якій з одруженням не пощастило, і вона служила в армії як вільнаймана. Господар любив зазирнути на денце пляшки, і про нього розповідали леґенди та кумедні бувальщини – як, скажімо, випадок, коли бідна Анеля надміру захмеленого, а значить безвладного, чоловіка привезла додому в тачці…Назагал він був добродушним, дотепним чоловіком, і я шкодую, що не здогадувався записати його спогади, його пригоди і переживання. Хоча, щиро кажучи, не до того було – я освоював новий пласт свого буття.

Редакція. Це простора загальна кімната, в якій працювали секретар, літпрацівник, бухгалтер, друкарка і коректор (тобто я). Від цієї кімнати відгалужувалися приміщення менші: ліворуч – кабінет редактора, праворуч – двері до наборного цеху, за яким – вхід до друкарні, де стояла поліграфічна машина і біліли стоси паперу. А прямо за спиною загальної кімнати темнів коридорчик, обіч якої була ще одна кімната для трьох журналістів. Там сиділи завжди похмурий Михайло Шеремет, Олексій Скрипниченко і Федір Дисак – молодий дипломований журналіст, який щойно приїхав зі Львова.

Далі коридорчик виводив на внутрішній дворик з триколісним редакторським К-175 і дерев’яною туалетною будкою в глибині серед лопухів. Під зовнішньою стіною стояла вичовгана соснова лавка, на якій можна було посидіти, відпочити, ніжачись на сонці і слухаючи дзижчання мух…Цей внутрішній дворик можна було видно і з вікна кабінету для трьох працівників

З сьомого липня шістдесятого року мене зарахували на посаду коректора. Газета виходила тричі на тиждень…

…Редактором того року був той самий Іван Іванович Марченко, якому я рік тому приніс свої віршовані проби….

…Перед моїм внутрішнім зором вимальовуються постаті інших працівників редакції. Ось відповідальний секретар Михайлів, худий на лиці, із впалими хворобливими грудьми і вихрястим обабіч голови (як у Ніколая Бердяєва) волоссям. Він звівся з-за столу і, припершись спиною до стіни, похитує в руці рядкомір, міркуючи, де який матеріал розмістити в наступному числі газети. Ще бракує двадцять рядків, і він звертається до літпрацівника Омеляна Цінявського, який сидить боком до нього за приставним столиком. І Цінявський хутко строчить ці недостаючі рядки…Він у світлому полотняному костюмі та чорній сорочці. Любить стукати в доміно, хоча не має всіх пальців…Дружина Цінявського неподалік – вона працює в наборному цеху: укладає в каретку цинкові літери…Там же заклопотаний Михайло Гультайчук…

В кабінеті обіч коридорчика обдумує текст першого свого матеріалу Федір Дисак. Він – завідувач відділу листів. Досі цим відділом завідував Михайло Самборський – той, хто в липні минулого року порадив мені замість віршів писати для районки кореспонденції. В міжчассі сталася трагедія: Самборський з необережності застрілив з малокаліберного пістолета лікаря Мойсина – і його заарештували й судили…

На місце Самборського першого жовтня пам’ятного мені шістдесятого року і прийшов Дисак. Він був старший від мене на шість літ.

---

Газета наз. “Ленінський заклик”. Редакція газети розміщувалася в приміщенні теперішньої музичної школи.