У 1943 році 16-річна Анна Любіч втекла з дядьком Юзефом Ренартом з отинійського гетто, що в повіті Тлумач, у Східній Галичині. Вони ховалися в навколишніх лісах і в пошуках надійного сховку прибули до села Станіславівка (біля Скопівки і Сідлища, Коломийський район), де їх прихистила родина Плазінських. Хоча Плазінькі були лише бідними селянами, але Юзеф і Марія Плазінські та їхня дочка Зузанна негайно погодилися сховати єврейських втікачів і підготували для них схованку на горищі свого сараю. Анна та її дядько залишалися в схованці майже рік, аж до звільнення влітку 1944 року, і родина Плазінських з доброю відданістю опікувалася ними протягом усього періоду. Не просячи й не отримуючи нічого натомість і ризикуючи, родина Плазінських щовечора запрошувала Анну Любіч та її дядька заходити до них додому. У неділю вони запрошували їх до себе за стіл, а мати Марія або донька Зузанна стояли біля хати на варті. Сім’я Плазінських врятувала єврейських втікачів, оскільки вони булт релігійними і за підтримки місцевого священика інші християнські родини в селі ризикували життям, щоб також переховувати у себе євреїв. Після війни ті, хто вижив, разом із благодійниками переїхали окремо до нових кордонів Польщі. Щоб відплатити їм після війни, Анна Любіч і Юзеф Ренарт купили родині Плазінських віз і коня, щоб вони могли заробляти на життя, і підтримували з ними зв’язок протягом багатьох років, навіть після того, як обидва емігрували до Ізраїлю. 22 грудня 1992 року Яд Вашем визнав Марію Плазінську, її чоловіка Юзефа Плазінського та їхню доньку Зузанну Баран-Вархол (у дівоцтві Плазінська) званням “Праведники народів світу”.

Юзеф Ренарт з родиною (інформація може бути неточною)